Тоді ми були дітьми і вчилися в совєтських школах, де героями були Павлик Морозов, Зоя Космодем'янська, Олег Кошовий. Де нас заставляли вчити "твори" Брежнєва, "Возрождение", "Малая Земля" та "Целина". Де всі носили "пионерский галстук" і з 14 років вступали в комсомол. А з першого класу були "октябрятами".
До недавнього часу я не усвідомлював, можливо історичного значення нашої дитячої, наголошую, антирадянської організації, тому, що ніхто з членів нашої організації не був ув'язнений, але всі отримали "волчий билет" - клеймо, з яким вже було неможливо отримати вищу освіту, а хто на той час вчився у Вузах - виключали, та й багато інших обмежень. На тодішній рівень ми стали нижче кримінальних злочинців, які відбули терміни покарання на зонах.
Всім нам дали (була тоді така міра) - "Предупреждение Верховного Совета СССР". У випадку повторення діяльності вже йшла важча частина, аж до смертної кари. Нам заборонили зустрічатися один з одним та розповідати будь-кому про це.
Свою першу антисовітську листівку я написав, коли мені було 7 років і вчився в першому класі Львівської 36-ї школи по вул. Лисенка. Це був 1969 рік. Я не дуже багато пам'ятаю з того часу, але цей момент я пам'ятаю навдивовижу чітко і зі всіма деталями.
Це було по вул. Заньковецької, може навіть в тому самому місці, де зараз, через 50 років, пишу ці рядки. Вже тоді, дитиною, я розумів, що це було небезпечно. Почекав поки стемніло і моя бабця засне. Потім взяв 6 листочків з зошита в клітинку і розірвав їх навпіл. На кожному великими друкованими літерами написав олівцем "ПРОТИ СОВЕТСЬКОГО СОЮЗУ". Цих листівок було 12. Приготував клей з муки і відніс на перший поверх моєму товаришу Олесю Крайнику, якому тоді було 6 років. З ним вже була попередня домовленість. Спочатку ми думали йти клеїти їх разом, а потім вирішили, що двоє більш помітні ніж один і Олесь пішов в центр Львова сам. Ранком ми ходили дивитися чи висять ще листівки. Знайшли тільки одну на розі кінотеатру "Україна".
Олесь Крайник вже покійний. Ми з ним дружили до останнього дня його життя. Він не був членом нашої організації, яку я створив у Львові в 1977 році, навчаючись в 12-й школі в 8-му класі по вул. Леніна, тепер Личаківської.
Вже пізніше, я неодноразово запитував в Олеся, чи пам'ятає він як клеїв листівки, але він цього не пам'ятав. Може тому я не запропонував йому стати членом нашої організації, бо я пам'ятав, а він ні. Але Олесь їх таки в 6 років клеїв, бо ранком я бачив приклеєну ним листівку. Навіть зараз, проходячи по тому самому місці, згадую, як там висів шматочок паперу, вирваного зі шкільного зошита, наклеєний невисоко. Тоді йому було 6 років.
Я не психолог, не педагог, не історик. І я не можу зрозуміти, чому в мене 7-ми річної дитини виникла ця ідея. Наскільки я зараз можу аналізувати своє дитинство, то ніякого зовнішнього впливу на мене не було. Окрім моєї бабусі. Вона говорила: "Ромцю, в України є три вороги - жиди, москалі і поляки. Але серед кожної нації є люди і людиска". Це моя бабця довела на ділі.
Під час німецької окупації вона переховувала в нашій невеличкій кладовці двох маленьких дівчаток жидівок, тато і мама, яких пішли, коли німці збирали у Львові євреїв і звичайно не повернулися. Бабця приховувала їх навіть від моєї мами, якій на той час виповнилося 4 рочки, щоб мама часом не проговорилася перед сусідами. Пізніше моя бабця відвезла дівчаток до їхньої тітки в Житомир. В 1976 році одна з тих діточок написала моїй бабці листа з Ізраїлю. По цьому факту бабцю викликали в КГБ.
В моєї бабусі був рідний молодший брат "Максимцьо", як вона його називала. (Максим Швалюк). За її словами він воював в УПА, але дали йому всього 10 років за браком доказів, хоча його так били, що він став напівінвалідом. Після відбування покарання він працював кочегаром на Львівській лижній фабриці, там і жив в одноповерховій прибудові. "Максимцьо" кожної неділі приходив до нас в гості. Але я ніколи не чув від нього про боротьбу УПА, хоча знав про це від бабці.
Через деякий час після того, як були написані листівки, я дійшов до думки, що це була помилка. Потрібно вчитися, плекати себе, збирати соратників і дуже глибоко конспіруватися. В четвертому класі я вже досить добре фотографував і друкував чорно-білі фотографії. Мої фоторепортажі про шкільні події "вивішували" в "стенгазетах". У восьмому класі я вже був оператором колективної короткохвильової радіостанції UK5WBK Львівського палацу піонерів та вивчив азбуку Морзе. Згодом закінчив радіотехнічну школу при ДОССАФ, що й визначило моє місце проходження строкової служби. В десятому класі отримав водійські права категорії "С". Фотографію, радіозв'язок, вміння керувати автомобілем, я вважав конче необхідним для майбутньої боротьби. На першому курсі університету зайнявся альпінізмом та спелеологією. Приймав участь в експедиціях в печеру "Оптимістична" в Тернопільській області. На той час в нашій організації VSR було вже 23 членів.
Оце зараз написав абревіатуру VSR, яку я колись вже вважав, що ніколи не буду писати. Захотілося пригадати перших членів нашої молодіжної, можна сказати, дитячої, антирадянської організації, яку пізніше "органи" заклеймили, як фашистську.
Це був далекий 1974 рік. Північна Африка. Республіка Алжир м.Бумердес. (60км. від столиці м.Алжир). Йшов мені тоді 12-й рік. Мій вітчим викладав там хімію арабським студентам на французькій мові в інституті нафти і газу. Мама не працювала, а я вчився в 1-й школі при посольстві. В школі навчалися діти спеціалістів зі всього Совєтського Союзу. Навчання проводилося на російській мові.
В Бумердесі я знаходився з 4-го по 7-й клас. Пізніше, під час слідства, "органи" тлумачили цей факт, як "тлетворное влияние запада", не знаючи і до цього часу, що першу антирадянську листівку я написав у сім років, коли "влияния" не було.
До 1962 року Алжир був колонією Франції, пізніше, при помочі совєтів, здобув незалежність і іменувався, як "республика, стоящая на социалистическом пути развития".
Бумердес був збудований французами, як курортне містечко. Вілли на березі Середземного моря та побудовані вже пізніше, п'ятиповерхові будинки, як їх називали - "батьмани". Все містечко було огороджено парканом з сітки, яка не охоронялася. Була поліція і так звані "гардієни" - нічні сторожі з автоматами. Були звичайно і "работники КГБ", які тримали під контролем совєтських спеціалістів, але це очевидно не стосувалося дітей. Пам'ятаю, існував такий термін "24 часа". Якщо хтось з совєтських спеціалістів порушував, встановленні для них правила, то за 24 години його з сім'єю відправляли в "Союз" з "волчьим билетом".
Тоді ми були дітьми і після школи бавилися в подвір'ях батьманів. Окрім нас там ще були арабські діти та підлітки, які жили в окремих батьманах. Нас вони називали "сов'єтік" і улюбленим їхнім заняттям були набіги на наші батьмани та закидування нас камінням. Для цього вони збиралися групами з декількох їхніх батьманів. І от, ми - шестеро дітей: я, Ігор Ващенко та Юра (м.Чернівці), Сергій Мерян (м.Кишинів), Будз (м.Кути) та Коломін (м.Новосибірськ), вирішили дати їм рішучий спротив. Для цього ми об'єднали дітей з совєтських батьманів та вілл. Нас було 36. Цю цифру я запам'ятав по асоціації з фотографією (36 кадрів на плівці). Ми вчилися мітко кидатися камінням, також вивчили їхні арабські мати, які я до сих пір пам'ятаю. І тепер, деколи, при нагоді, спілкуючись з арабами на вулицях Львова, вони з радістю і подивом приймають мене за "свого".
Через рік наша дитяча "міжнародна" ситуація помінялася. На один "напад" ми відповідали декількома. Відловлювали їхніх лідерів і били. Вони закидували нас здалеку, а ми йшли на близький контакт. Ми були більш організованими, дисциплінованими та використовували різні тактики. І це - діти 4-й - 7-й клас. В нас був навіть зв'язок. Ми натягували міцні нитки між батьманами і по них, за допомогою пустих сірникових коробок йшла інформація.
Пам'ятаю одного хлопця, звати Костя, який наголошував, що він "не русский", а караїм. Також Сергій Мерян говорив, що він не молдаван, а гагауз. Вже тоді, діти усвідомлювали свою національну приналежність.
Я знав, що я Українець і пишався тим. В 14 років я став лідером нашого угрупування дітей в м.Бумердес. Лідером арабського угрупування був 16-ти річний Моанд - бербер. Він мав досить високий інтелект. Всі решта членів його угрупування були "бойовики". Вони називали мене "халіф" і ніколи не рухали, коли я йшов по Бумердесу один, але якщо біля мене було хоч декілька чоловік - нападали.
В 7-му класі в Алжирі я вирішив заключити з ними мир. Зустріч була призначена на пляжі ввечері, коли там нікого немає, біля Раши-Нуар (чорні скали). Я мав там бути один і Моанд також. Мої хлопці не хотіли відпускати мене одного, а Коломін - здоровий хлопчина з Новосибірська стверджував: "Эти чорножопые твари тебя там и прикончат. Я пойду с тобой". Але я пішов один.
Моанд порушив договір. Здалеку, вже на темному, пустельному пляжі, я побачив, що він йде не один. Він привів з собою свого маленького братика, рочків 4-5.
Аналізую зараз, чому я пішов на цю зустріч один. Я знав, що я Українець, знав про боротьбу свого народу і пишався тим! В свої 14 років я усвідомлював себе, як усвідомлюю зараз.
Я йшов по пляжу, а назустріч з другого боку йшов Моанд, тримаючи за руку свого маленького брата. Ми зупинилися на віддалі метрів п'яти. Я простягнув руку й сказав: "Хуя-хуя", (по арабським значить - брати). Він мовчав. Тоді його маленький брат шарпнув його за сорочку, показав на мене і повторив: "Хуя-хуя". Моанд продовжував мовчати. Тоді я, показавши на себе сказав: "Нон сов'єтік. Муа Українець". Показав на нього: "Туа бербер". І тоді він підійшов до мене, подав руку і обняв.
З того моменту в нас не було ворожнечі з арабськими дітьми. Ми почали зустрічатися за огорожею Бумердесу, біля водонапірної башти. Внизу протікала невеличка річечка з Атлаських гір, впадаючи в Середземне море. Ми спілкувалися напівфранцузською, напіварабською та на мигах. В них тоді був президент Бумед'єн - ставленик совєтів. Моанд показував на шиї, що йому потрібно відрізати голову, бо так казала його "бабак" (бабця). Арабські підлітки вчили нас користуватися пращею, щоб далеко та мітко кидати каміння. Але ми - діти тоді, вели розмови не тільки про каміння. Але і про те що бербери, кабілі і всі нації світу мають бути незалежними. Я говорив на цих прикладах про Україну і він мене розумів. Саме тоді виникла наша організація. Це була дитяча утопія. Я прагнув створити міжнародну організацію за боротьбу за незалежність кожної нації. Вже тоді, в нас не було ніякого натяку на расизм чи, тим більше, фашизм. Цих сторінок не знають "органи". Але ЦЕ було.
Більш того. Ми провели спільну "операцію". Неподалік від інституту нафти і газу хизувався великий будинок культури, прикрашений мозаїкою. На фасаді висіла гранітна пам'ятна дошка "От Советского народа - Алжирскому народу". Вночі ми сумісними зусиллями її знищили.
Пам'ятаю, як ми їздили з Моандом до його родини в Атлаські гори. Я про це нікому не сказав, навіть мамі. Совєтським спеціалістам суворо заборонялося відвідування арабських поселень.
Їхали на автобусі, потім пішки. Вже не пам'ятаю назву його села, але ми туди добиралися добрих чотири години. В автобусі і на вуличках села звертали на мене увагу та Моанд, показуючи на мене, говорив, що я не "сов'єтік", а "окраін". Українець йому було важко вимовляти.
Арабські поселення в передгір'ї були дуже бідними. В Моанда мене прийняли гостинно. Розмовляв зі мною його дід. Я дуже хотів поговорити з його бабцею "бабак", але Моанд пояснив, що з гостем має розмовляти тільки мужчина. Я розмовляв на українській та на мигах. Але дід Моанда мене розумів, хоча часто перепитував Моанда і хитав головою. Потім приїхав на мотоциклі з роботи батько Моанда. Чомусь в мене склалося враження, що він не вельми задоволений таким гостем. Він поглядав на мене з деякою підозрою та недовірою. Хоча відвіз мене на своєму мотоциклі в Бумердес. Переживав, що мене почнуть шукати. Батько Моанда працював на фабриці по засолці риби і подарував мені, сказавши, що це також моєму батькові і мамі, цілу сітку риби та інших, досить дорогих "дарів моря". Завдячуючи цьому дарунку, я міг збрехати мамі, що був в гостях в рибацькому поселенні, недалеко від Бумердесу. Ми домовилися з Моандом, що мої відвідання його родини залишаться в тайні від всіх. Наскільки я зрозумів, такі відвідини можуть викликати неприємності для його родини.
Я так і не побачив "бабак" - бабці Моанда. Зі слів Моанда я зрозумів, що його народ не хоче бачити на своїй землі ні французів, ні "сов'єтіків": "Вони нехай живуть в себе. Вони не такі, вони хитрі і злі." Вже тоді я зрозумів, що прагнення до незалежності, свободи, справедливості є природнім для людей всього світу, чи українців, чи арабів, чи гагаузів та караїмів.
З тих "своїх" 36 чоловік в Бумердесі я повідбирав людей, які це розуміли. Ми поклялися, що по прибутті в "Союз", кожен створить в себе організацію, яка буде триматися тих принципів.
Організації були створені, мною - у Львові, Ігорем Ващенко - у Чернівцях та Сергієм Меряном - в Кишеневі. Дотримуючись принципів конспірації, ніхто з VSR не знав про організації в Чернівцях та Кишеневі. Хоча я говорив, що ми не одні. Пізніше "органи" ретельно дізнавалися, де ще є наші осередки. Мені вдалося їх переконати, що все це моя видумка для підняття свого авторитету.
Навчаючись в Університеті, я вже говорив своїм членам, що маю зв'язки з ОУН, саме тоді наша VSR стала "оунівського", хоча ми були ізольовані від всіх.
Пам'ятаю нашу клятву, яку давали члени VSR. Вона була на російській мові. "Я - вступаю в ряды антисоветской организации VSR. Клянусь бороться с советским режимом до последней капли крови."
Ця клятва існувала з 1977 по 1983 рік. Клятва давалася в письмовому вигляді. Коли мене призвали в Армію в 1981 році всі ці папірці я знищив. Мені нікого було залишити тут у Львові замість себе. Єдину людину, яка була здатна на таке, Володимира Кременчуцького, керівника особливого відділу VSR, призивали одночасно зі мною.
Члени VSR завжди прагнули до конкретної антирадянської діяльності. Вони це поривалися робити ВЖЕ і негайно. Щоб задовольнити їхній порив, бо я будь-що хотів їх зберегти, я сам видумував "операції", які вони проводили.
Як приклад, наведу операцію "Самбір". Мені тоді було 15 років. В "операції" прийняли участь Олександр Передерієнко та Володимир Кременчуцький. У Львові я дав Олександрові закритий "дипломат" в якому були заклеєні пакети з газетним папером. Його завданням було відвезти "дипломат" в Самбір та положити його в камеру схову на залізничному вокзалі. Закрити з кодом А123 та наклеїти на ячейку з правої нижньої сторони маленький кусочок синьої ізоленти. А завданням Володі було привезти цей "дипломат" мені. Як одному так і другому не було дозволено відкривати "дипломат".
В нього я в повній темряві поклав маленький шматочок неекспонованої фотоплівки високої чутливості. Після її проявлення я зрозумів, що "дипломат" не відкривали. Попередньо я перевіряв його світлонепроникність.
Тоді не було мобільних телефонів, а стаціонарним в цілях конспірації ми не користувалися. Навчалися користуватися шифром за допомогою книги-ключа. Виробляли в собі спостережливість та тренували пам'ять. В нашій VSR зхвалювалося вчитися на відмінно, бути активістами комсомолу, членами КПСС, працівниками КГБ та різних "органів". Заборонялося долучення до організації членів своїх сімей. А приймання в VSR проводилося тільки після ретельної перевірки.
Перечислю членів організації, починаючи, ще з Алжиру, звичайно тих, що пам'ятаю імена чи фамілії; Ігор Ващенко та його товариш Юра (м.Чернівці), Сергій Мерян (м.Кишинів), Будз (м.Кути), Олексій Коломін (м.Новосибірськ), Олександр Передерієнко (м.Львів), Володимир Кременчуцький (м.Львів), Олександр Овчінніков (м.Львів), Ігор Шкоропат (м.Львів), Микола Землянський (м.Львів), Олександр Пєров (м.Львів), Олег Ямроз (м.Львів), Юрій Хіміца (м.Львів).
Організацією в Чернівцях керував Ігор Ващенко. В Кишеневі - Сергій Мерян. В цілях конспірації я не знав імен та фамілій їхніх членів. Знав тільки кількість. Чернівці - 8 чоловік. Кишинів - 4. VSR Львів - 23 чоловіка. Отже нас було 35 чоловік. Я двічі був в Чернівцях та один раз в Кишеневі на зустрічі з керівниками наших осередків.
В травні 1981 року я був призваний до Армії. Перед призовом я знищив всі документи. Це були письмові клятви, статут, деякі шифрувальні папери, адреси телефони та інструкції. Жалкую, що дослівно не пам'ятаю статут, але приведу положення довільно.
Головним завданням нашої організації було повалення існуючого Совєтського режиму в СССР та надання всім республікам незалежності, використовуючи революційну ситуацію. Вливання членів організації в найвищі гілки влади, в Армію та в різні "органи" на високому рівні, використовуючи глибоку конспірацію та розгалуженість організації.
Служив я у військах урядового зв'язку. Ніякої діяльності не проводив. Був "отличником боевой и политической подготовки". В Армії шоферував. Спочатку на ЗІЛ-131 пізніше на ГАЗ-66 (полевой автоклуб) та був кіномеханіком, поштарем і фотографом частини. Мав вільний вихід, бо доставляв пошту з с.м.т. Миропіль. Моїм безпосереднім начальником був начальник політвідділу частини підполковник Бочканов та начальник клубу старший лейтенант Власов, прапороносець полку, родом зі Львова.
Ніяких, навіть розмов, на тему політики з солдатами я не вів. Я добре усвідомлював, що в такій частині це рівноцінно "провалу". Під час моєї служби в одного сержанта знайшли блокнот з кодами ЗАСу. Його ледве не засудили за шпіонаж, але відбувся дисбатом.
Коли вже йшла демобілізація нашого призову до мене підійшов мій земляк Ярослав Дідик зі Ставчан Львівської області. Він повідомив, що мною цікавиться особливий відділ частини. Я все зрозумів...
До червня всі мої однопризивники вже демобілізувалися. А мене одного тримали в частині. Я вже був впевнений, що до Львова не поїду, а поїду кудись далеко і надовго. Та я не міняв своєї поведінки, а вів себе так, як і раніше.
Пройшло ще декілька днів. Ми стояли зі старшиною роти старшим прапорщиком Вольським біля плацу, а через КПП-1 заїзджає біла "Волга". Старшина провів її очима.
- О, щось сталося серйозне. Це машина начальника особливого відділу з Житомира.
- Це по мене, - "пожартував" я.
- Велике цабе, - розсміявся він.
Тепер я розумію, що він був приставлений до мене. Ми в останній місяць, якби потоваришували, він навіть приносив в роту випити і ми допізна засиджувалися в його "каптерке".
Десь через годину, як приїхав полковник з Житомира, до мене підійшов Вольський.
- Дійсно, тебе викликає командир частини до себе.
Зайшов я в кабінет Йолкіна. За довгим столом сидів командир полку. Праворуч - полковник особливого відділу з Житомира та капітан Зданевич - начальник особливого відділу частини. Навпроти них - підполковник Бочканов. Я відрапортував та й стою "по стойке смирно". Встає полковник особливого відділу і, вказуючи на мене говорить.
- Вот, ваш гвардии рядовой Литвин, на протяжении многих лет являлся руководителем фашистской организации во Львове.
Тоді підскакує з місця командир частини і, почервонівши, кричить.
- А почему бляха нечищена?!!
Далі розмова продовжувалася в кабінеті начальника особливого відділу частини.
Розмова йшла спокійно, без погроз, мене навіть не заковували в кайданки. Зданевич відкрив шухляду свого стола і вийняв блок сигарет "Львів".
- Мы знаем, что ты любишь сигареты "Львов", возьми. Это не подкуп, а скорее некоторый знак уважения...
Потім вийняв стос папок, висотою сантиметрів 20.
- Вот это всё, что написали члены твоей организации. Говорю прямо, если ты подтвердишь ихние чистосердечные признания, никто в тюрьму не сядет, пожалей хотя бы их.
- Дайте почитать, - відповів я.
- Я дам лишь небольшие выдержки. Надеюсь почерк некоторых ты узнаешь.
Подивився я деякі "чистосердечные признания".
До цього моменту я вважав, що інтелект працівників "КГБ" набагато вищий. Хоча, можливо, це і не їхній "витвір".
Такі "чистосердечные признания" я підтвердив. Потім він продиктував мені моє "чистосердечное признание", яке було приготоване заздалегідь і дав підписати "Предупреждение Верховного Совета СССР".
Наступного дня відбулися загальні комсомольські збори частини в клубі.
На сцені я, начальник політвідділу Бочканов та комсорг частини. Комсорг встає і, показуючи на мене, говорить.
- Сегодня разбираем персональное дело гвардии рядового Литвина. Он на протяжении многих лет руководил фашистской организацией во Львове. Какие будут предложения товарищи комсомольцы?
- Расстрелять.
- В дисбат его.
- Исключить из комсомола, - лунало з рядів.
Тоді став полковник Бочканов.
- Товарищи комсомольцы, я как старший по званию и стажу работы в комсомоле, партии, политотделе, рекомендую. Гвардии рядовой Литвин с детства целых 4 года находился под тлетворным влиянием запада. Он не замешан в шпионаже. Своей так называемой деятельности в наших рядах не проводил. И возможно не стал бы этого делать после демобилизации. Он отличник боевой и политической подготовки, и пошёл бы в бой с вами гвардейцы в первых рядах. Если мы исключим его из комсомола он окажется без нашей поддержки и влияния. И тогда неизвестно как сложится его судьба. Я предлагаю следующее: объявить ему строгий выговор за антисоветскую деятельность с занесением в учётную карточку.
Всі звичайно проголосували за пропозицію замполіта.
Коли я вставав на облік в райкомі комсомолу у Львові секретар ніяк не міг зрозуміти цей "выговор" і сказав що таке бачить перший раз в житті. Пізніше моя карточка загадково щезла з райкому...
Тепер трохи про себе:
Литвин Роман Орестович. Народився 14 червня 1962 року у Львові в українській родині. В 1977 році створив у Львові молодіжну антирадянську організацію VSR.
В 1981 році був призваний на строкову службу в Армію. Служив в с.м.т.Миропіль Житомирської області (в/ч 28678 - "Отдельный 23-й гвардейский полк войск правительственной связи ВЧК-КГБ"), де й був притягнутий до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність та участь в антирадянській організації.
В 1989 році прийняв участь по відродженню УГКЦ, як фотограф та кінооператор.
Приймав участь в акціях УНА-УНСО у Львові. Разом зі своїм доберманом патрулював місто в складі сотні самооборони "Білі Горвати" та блокував суди, перешкоджаючи знищенню документів "доби" Януковича.
В 1993 році створив громадську організацію, експедиційний радіоклуб Львів, для відродження національного радіоаматорського руху в Україні і поширення в світі на коротких хвилях інформації про нашу незалежну державу та про історію боротьби народу за незалежність. Вшановування пам'яті її Героїв за допомогою радіоаматорських дипломів, днів активності та експедицій. Змакетував та запустив в дію дипломи: "Степан Бандера", "Роман Шухевич", "Євген Коновалець", "Ярослав Стецько", "Лев Ребет", "Українська Повстанська Армія", "Дивізія Галичина", "Митрополит Андрей Шептицький", "Патріарх Кардинал Йосиф Сліпий", "Симон Петлюра", "Гетьман Іван Мазепа", "Голодомор", "Радіостанція ОУН Афродита".
Керівник радіоекспедиції в честь першої річниці Незалежності України "Чорногора" на гору "Піп Іван". (Журнал Радіоаматор 1993 рік 3 - 4 номер сторінка 14. Стаття – Р.О. Литвин. Радіоекспедиція «Чорногора»). Чемпіон України, Європи та світу по радіозв'язку на коротких хвилях 2012 року (цифровий вид модуляції).
Особистий позивний UR5WAF.
Відеоінформація на Ютуб - акаунт UR5WAF.
Немає коментарів:
Дописати коментар